Війна зробила волонтерство нормою життя не лише у великих містах, а й у найменших селах. У багатьох громадах з’явилися волонтерські хаби — невеликі, але надзвичайно дієві центри, де місцеві мешканці об’єднуються заради підтримки фронту та один одного. Часто це приміщення колишніх клубів, бібліотек, шкіл або будинків культури, які тепер перетворилися на «штаби допомоги».
У таких хабах шиють маскувальні сітки, «кікімори», спальні мішки, плетуть шкарпетки й рукавиці, готують сухі борщі та домашні консервації для військових. Жінки старшого віку передають свої вміння молодим, а підлітки охоче долучаються після школи: хтось ріже тканину, хтось пакує посилки, хтось веде сторінки хабу в соцмережах та збирає донати.
Сільські підприємці — фермери, власники млинів, маленьких магазинів — допомагають продуктами, пальним, транспортом. Часто саме вони забезпечують хаби овочами, крупами, м’ясом для приготування тушкованок та сухих супів на фронт. У багатьох громадах створюють кооперативи, де частина прибутку йде на потреби ЗСУ та підтримку внутрішньо переміщених осіб.
Хаби стають і простором взаємної підтримки. Тут збираються люди, щоб просто поговорити, поділитися новинами, поплакати чи посміятися разом. Для самотніх літніх людей це іноді єдина можливість не залишатися наодинці зі страхами. Психологи й священники час від часу проводять зустрічі, тренінги, молебні.
Завдяки таким ініціативам села, які часто відчували себе «на узбіччі» великих процесів, відчули власну суб’єктність: вони бачать, що їхня праця має результат — на фото з фронту, у подяках від бійців, у збережених життях. Волонтерські хаби на селі стали ядром місцевої згуртованості й прикладом того, як громада може самоорганізуватися без великих бюджетів, але з великим серцем.