Процес культурної деколонізації в Україні набирає обертів і виходить далеко за межі простої відмови від російської мови. Це глибока переоцінка того, що десятиліттями подавалося як «спільна» радянська чи слов’янська культура, але насправді було інструментом асиміляції, нівелювання та поступового знищення самобутньої української ідентичності.
Культуролог із Києва пояснила: “Деколонізація — це не відмова від світу. Це відмова від нав’язаної оптики, через яку Україна завжди бачила себе меншою, провінційною, вторинною. Ми скидаємо цю лінзу і вперше бачимо себе в повний зріст”.
Конкретні прояви культурної деколонізації в Україні:
Перейменування вулиць, що носили імена російських культурних діячів
Демонтаж радянських монументів та символів тоталітарної доби
Перегляд музейних експозицій та переатрибуція мистецьких творів
Відмова від концепції «братніх народів» як культурної та ідеологічної рамки
Вивчення власної, а не «загальноімперської» культурної спадщини в школах
Деколонізація охоплює також академічне середовище. Університети переглядають навчальні програми, прибираючи обов’язкове вивчення російської літератури як «базового контексту» і замінюючи його українськими авторами та світовою класикою у перекладах. Це зустрічає опір у частині викладачів, але молодь підтримує зміни.
Окремою темою стала атрибуція культурних феноменів, що їх Росія привласнювала роками: борщ, вишиванка, думи, іконопис — все це активно «деросіянізується» і повертається до українського контексту на міжнародних платформах та енциклопедіях.
Цей процес не є однорідним і часом викликає гострі дискусії всередині суспільства. Але сама дискусія свідчить: українське суспільство активно і свідомо переосмислює себе, своє минуле та майбутнє без нав’язаних колоніальних наративів і без комплексу меншовартості.